"Жодних підстав для миру немає. І навіть Путін це показує": військовий експерт Сергій Грабський про фронт, переговори і мобілізацію

Попри спроби окремих міжнародних гравців відновити дипломатичні ініціативи щодо припинення війни, ситуація на фронті залишається напруженою. Російська армія продовжує наступальні дії на кількох напрямках, зберігаючи високий рівень інтенсивності бойових зіткнень. А оголошені Путіним так звані "перемир'я" на практиці ніяк не вплинули на ситуацію на фронті.

Паралельно з цим спостерігається інформаційний тиск з боку Кремля, який намагається використати сам факт перемовин як політичний інструмент, не демонструючи реальної готовності до припинення війни.

Про те, як трансформувалась війна, яких дій слід очікувати від Росії найближчим часом, чи існують об’єктивні передумови для мирного процесу та які кроки має зробити Україна, щоб вистояти у довготривалому протистоянні, в інтерв'ю "ОстроВу" розповів військовий експерт, полковник запасу ЗСУ Сергій Грабський.

– Які висновки можна зробити після двох "путінських перемир'їв"?

– Ніякі, бо перемир’я на фронті як такого не було. Ці перемир’я існували виключно в інформаційно-політичній сфері. На фронті нічого не змінювалося від слова зовсім. Абсолютно нічого. Бойові дії продовжувалися.

– Але Україна як мінімум не запускала дальнобійні дрони в бік Росії.

– В даному аспекті треба розділяти фронт та загальну стратегію. Росія так само не запускала великої кількості дальнобійних дронів, але це не впливає на ситуацію на лінії фронту, це зовсім інші параметри.

Я вам відверто скажу, що мене дратують всі ці абсолютно безглузді, безпідставні і не життєздатні розмови про перемир'я та мир. Нічого не буде. Для того, щоб говорити про якісь перемовини, про якісь перемир'я, ми маємо говорити про реальні речі. А по факту немає жодних підстав говорити про реалістичність будь-якого перемир’я.

– Тобто реальні  мирні переговори зараз неможливі?

– Ми маємо говорити про те, що існують певні підстави до мирних переговорів та початку мирного процесу. Ці підстави є аксіоматичними. Ми виносимо за дужки такі поняття, як бажання окремих політичних лідерів щось там зробити. Ці підстави наступні.

Перше – це неможливість сторонами конфлікту досягнути своїх військових цілей у збройній боротьбі. Ми це бачимо? Ні, ми цього не бачимо. Росія намагається просуватися вперед. Україна з відчайдушністю обороняється, не втрачаючи стратегічного чи оперативного положення. У нас немає прориву оборони: ми досягаємо своїх цілей стратегічної оборони різними способами.

Друге – різке погіршення внутрішньо-політичної, економічної чи соціальної ситуації в країні. Ми це спостерігаємо в Росії чи в Україні? Ні, ми поки що цього не спостерігаємо.

Третє – неконтрольований вихід еміграції, коли люди тікають від війни, як у Сирії. Ми це бачимо? Ми цього не бачимо.

– Тобто немає жодних об’єктивних причин для переговорів?

– Питання в іншому: про які мирні переговори взагалі йдеться, якщо говорити з точки зору реалізму, а не бажання окремих політичних лідерів поважних країн, які хочуть досягти певних результатів? Цього можна хотіти, але одного бажання недостатньо. Сонце сходить вранці, а ви, наприклад, хочете, щоб воно сходило вдень. Ви можете цього хотіти? Так.  Але в реальності цього не буде, тому що існують природні процеси. І в політиці та війні діють ті самі закони.

Тому всі ці розмови про швидке перемир'я — вони ні про що. І Путін своїми діями, і Україна своїм спротивом показують, що ситуація ще не дозріла до жодних переговорів. Ба більше — для нас мирні переговори, як показує практика, можуть бути смертельно небезпечними, бо Путін використовує будь-які паузи у війні на свою користь.

Наприклад, це стосується нових санкцій проти РФ, які мали бути введені ще 12 травня, але європейські лідери вирішили почекати переговорів у Стамбулі. А кожен день без санкцій — це мільярди доларів, які надходять до бюджету окупантів, до скарбниці кремлівського режиму. Це абсолютно конкретна, реальна ціна, яку ми всі платимо за зволікання. За ці кошти Путін виготовляє зброю, закуповує необхідні компоненти й завдає ударів по нашій території.

– Чи може щось змінити ситуацію?

– Так, таких чинників дуже багато. Вони можуть бути наслідком різних подій на фронті. Наприклад, війська посипалися, кинули позиції – і фронт раптово опинився під Дніпром або Запоріжжям. Або противник атакував і підійшов до Сум чи Харкова. Це вже оперативне погіршення, і то – не стратегічне. Або ситуація, подібна до путчу "Вагнера" в Росії – тільки більш вдалого, із дестабілізацією в Москві. Ми не можемо цього спрогнозувати. Це може бути навіть катаклізм – землетрус, цунамі – що завгодно, що паралізує державу. Але є одна проблема – таке дуже важко спрогнозувати чи передбачити, це так званий"чорний лебідь".

—Існує така думка, що Путін зараз накопичує сили на літню кампанію, і  це начебто його останній шанс щось показати на фронті, чогось досягти, і потім він уже буде готовий до реальних переговорів. Ви з цим погоджуєтесь?

— Війна — це спосіб існування для Путіна. У тій тенденції, у якій він зараз накопичує війська, бойові дії відбуваються в сталому режимі - без жодних сплесків. Ви чули про оголошення мобілізації в Росії? Ні. Ви чули про серйозне залучення якихось іноземних контингентів? Наприклад, щоб з’явилася 100-тисячна північнокорейська армія? Ні.

Тобто накопичення ресурсів відбувається тим самим темпом, яким ішло й раніше. Говорити про якусь принципову зміну у концепції ведення війни з боку Путіна не доводиться. Що він ще може показати? Нічого. Що росіяни можуть зробити? Продовжувати тиснути доти, поки, як їм здається, вистачає людських і матеріальних ресурсів. А це означає — тиск на Україну триватиме.

Є такий фактор, як озброєння. І саме він зараз не дає противнику можливості вести бойові дії в оперативному масштабі  так, як це прописано в підручниках з оперативного мистецтва. Росіяни не мають для цього ресурсів. Вони можуть накопичити ще 100–150 тисяч людей - і що далі? Та нічого — просто тиснутимуть сильніше, наприклад, на Покровському напрямку. Чим це буде відрізнятися від того, що є зараз?

- Але ж і ми так само накопичуємо сили?

- Так, звичайно. Чому всі думають, що тільки Путін грає в цю гру? Війна — це гра, в яку грають як мінімум двоє. У нашому випадку — ціла коаліція. Тому Путін нічого довести не може. Ми навіть можемо спостерігати, де, як і коли противник буде накопичувати сили й ресурси. Для цього існує розвідка — стратегічна, оперативна і тактична.

Для Путіна все йде нормально: він накопичує сили та продовжує бойові дії. Більше того — війна є способом існування кремлівського режиму. Я вже неодноразово казав: у Росії зараз склалася унікальна ситуація, якої не було ніколи. Кремль отримав безпрецедентний рівень влади над усіма верствами так званого "московитського суспільства". Для них завершення війни означає взяти на себе відповідальність за соціальні й економічні прорахунки. Це треба Путіну та його режиму? Ні, не треба.

Кремль експлуатує суспільство настільки, що воно продовжує вірити в сенс ведення бойових дій і вважає це єдиною формою існування цієї держави. Ось і все. Тому нічого не зміниться. Вони так і готові воювати. На жаль, у РФ, навіть за підрахунками опозиційних джерел, є щонайменше три мільйони людей, які готові воювати. А це — ресурс для продовження бойових дій ще мінімум на три роки.

То про який "останній шанс Путіна" ми можемо говорити в контексті літньої кампанії? З цієї точки зору — жодного. Чи може він впливати на економічні процеси? Ні. Більше того — на наше щастя, він робить усе можливе, щоб ці процеси погіршувались. Але давайте згадаємо: СРСР вивів війська з Афганістану у 1989 році, а проіснував іще два роки. Ось у чому справа. Я розумію, що РФ — це не СРСР, але ресурсна база у них є. Я більше скажу: СРСР був в більшій ізоляції, ніж нинішня Росія. Зараз вона має змогу заробляти шалені гроші на нафтопродуктах — і саме ці кошти дозволяють їй вести війну й утримувати мінімальні потреби власного господарства.

— Минулого тижня видання Financial Times з посиланням на ГУР написало, що Росія серйозно готується до масштабного наступу влітку. На що реально варто очікувати та що стоїть за цими залякуваннями?

— Ні на що. Ми будемо спостерігати продовження сталої тактики , яку ми спостерігаємо прямо зараз. Росія посилила тиск на Донецькому напрямку, виконуючи стратегічну задачу, яку її армія отримала ще в квітні 2022 року. Саме це ми зараз і спостерігаємо.

Йде перекидання військ з Курського напрямку, ведеться класична військова операція. І коли я кажу "класична", маю на увазі, що основний удар наносять по лінії Покровськ–Торецьк, можливо, вже — Костянтинівка та Часів Яр. Другорядні удари наносяться на Лиманському напрямку, аналогічний другорядний удар — на Куп’янському напрямку. Серія відволікаючих, демонстраційних дій на інших ділянках фронту та підтримання лінії фронту на рівні конфлікту низької інтенсивності на південному напрямку — це те, що зараз відбувається.

— Тобто це плани росіян на найближче майбутнє?

— У них немає нічого іншого. Не може раптом народитися якийсь повноцінний наступ. Вони вже пробували такі дії на Харківському напрямку, намагалися атакувати нас і зупинилися ще в смузі забезпечення. Не просунулися далі 10-ти км від лінії фронту, хоча угруповання там було значне. Це не та війна, коли такі речі можливі. Сьогоднішня війна має абсолютно інший характер — затяжні бої, вибивання ресурсів і логістики, полювання на кожну одиницю техніки, на кожного окремого бійця.

Оці відчайдушні атаки, які зараз проводять росіяни, — це, фактично, кроки відчаю. Це спроба діяти всіма можливими засобами, в тому числі з використанням так званих "психологічних атак". Але на цьому все. Більше нічого в них немає.

— На Сумському напрямку можна говорити про якусь нову тактику з боку Росії?

— Абсолютно ні. Ніякої нової тактики ми там не спостерігаємо. Є задача, яку виконують обидві сторони конфлікту — створення так званої буферної зони. Це стосується як Сумської області, так і Курської та Бєлгородської областей Російської Федерації. Нічого суттєвого не відбувається. Задача українських та російських військ – створити "буферну зону".

І не варто очікувати, що раптом із нізвідки з’явиться купа військ, які рушать на лінію фронту. Це не комп’ютерна гра. Танкові колони не підуть — ми їх не бачимо. І якщо не бачимо їх сьогодні, 17 травня, то звідки вони з’являться 17 червня? Росія збирала 200-тисячне угруповання для нападу на Україну починаючи з березня 2021 року. Фактично — 11 місяців. І це за умов, коли їм нічого не заважало і не перешкоджало. Сьогодні таких умов не існує. Скажіть, будь ласка, якщо зберігається нинішній тренд, скільки часу вони збиратимуть 200 тисяч? Важко уявити. А враховуючи темп втрат, то взагалі не зрозуміло, про що може йти мова.

Ще раз повторюю: Росія може забезпечити поповнення своїх збройних сил на рівні 30–35 тисяч осіб щомісяця, а їхні втрати при цьому складають до 40 тисяч. Тобто всі ці дії — лише покриття поточного некомплекту.

- На тлі цього Україна здатна на якісь активні асиметричні дії для перелому ситуації?

- Україна має бути здатна до тотальної мобілізації всього суспільства. Основу будь-якої армії складають люди. І суспільство має усвідомити: в нас немає іншого варіанту, крім тотальної мобілізації. Це не означає, що потрібно забирати дітей із ясел і відправляти їх на фронт. Це примітивізація і перекручування. Але це означає, що в суспільстві має сформуватися єдина думка — спрямована на виживання і тотальний спротив. Кожен має виконувати свою задачу на своєму місці.

Саме в цьому і полягає суть асиметрії наших дій: у використанні тих сил і засобів, які дозволяють наносити ефективні удари, залучаючи всі наявні ресурси. Це маячня — думати, що ми можемо закидати росіян бомбами. У нас їх просто немає. І так само неправда, що ми можемо виграти війну виключно ударами по тилових об’єктах ворога.

Це має бути тривала боротьба на виснаження, у якій ми стоїмо, перетираємо сили противника. Бо саме в наступі противник несе більші втрати, ніж ми в обороні. І ми маємо зробити ці втрати ще більшими — непідйомними для Росії. Це єдиний шлях до перемоги.

- Ви сказали про тотальну мобілізацію. Тобто, ми її ще навіть не починали?

- Ні. Ми навіть не наблизилися до цього. Те, що зараз відбувається, що викликає істерики в окремих, незрілих верствах суспільства — це не мобілізація. Це млява спроба частково посилити наші війська. І все.

Більше того — в суспільстві практично не ведеться системної інформаційної роботи. А вона критично необхідна. Потрібно виховувати нове покоління. Бо, хочемо ми того чи ні, — воювати доведеться всім. Ми живемо в умовах "великого Ізраїлю". Інших варіантів у нас просто немає. Не варто сподіватися, що хтось зробить нашу справу за нас. Ніхто її не зробить.

У нас зараз унікальний історичний шанс: Європа, хоче вона того чи ні, дивиться нам в очі, благає вистояти і перемогти. І вона справді робить усе можливе. Пропустити такий момент — це було б злочином. Ми зобов’язані використати всі доступні матеріальні, економічні, наукові та інтелектуальні ресурси Європи й Сполучених Штатів. Я сподіваюся, що вони усвідомлять реальну загрозу і переглянуть свої дії. Але головне — ми самі маємо зробити все, щоб вистояти й перемогти.